— В цьому нічого не було поганого і нічого ганебного. Такого ідеалу, який у вас я бачив, я ніколи вже не знайду. А це — обличчя сатира!¹

— Це обличчя моєї душі.

— О Боже! І кому я поклонявся! Воно ж має очі диявола!..

— У кожнім із нас — і Небо, і Пекло, Безіле! — скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.

Голуорд повернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.

— Боже мій! Та ж коли ви й справді так опоганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший, ніж гадають ваші ненависники!

Він підніс свічку ближче і почав пильно придивлятися до полотна. Поверхня виглядала точнісінько такою ж, як вона вийшла у нього з рук. Це жахливе зіпсуття явно прийшло зсередини. Якась потайна імпульсивність портретового життя спричинила те, що його повільно роз'їдає проказа розбещеності. Розклад тіла у вогкій могилі не такий моторошний!

Рука художника так дрижала, що свічка випала із ставника і, шиплячи, догорала на підлозі. Він ногою загасив її і, знесилено сівши на хисткий стілець при столі, затулив обличчя руками.

— Боже милосердний! Яка це кара! Яка жахлива кара, Доріане! — Відповіді не було, од вікна чулося лише ридання Доріанове. — Моліться, Доріане, моліться, — пробелькотів Голуорд. — Як це нас навчали в дитинстві? "Прости нам провини наші... Не введи нас у спокусу і збав нас од лукавого..." Кажім разом! Молитву ваших гордощів було почуто. То ж буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто обожнював вас — і я за це покараний. Ви теж занадто себе обожнювали. Обоє ми покарані.

Доріан Грей повільно обернувся і глянув на Голуорда стуманілими очима.

— Занадто пізно, Безіле, — насилу він вимігся.

— Покаятися ніколи не занадто пізно, Доріане. Ставаймо на коліна і спробуймо пригадати хоч якусь молитву. Хіба ж не сказано десь у святому письмі: "Хоч би гріхи ваші були як кров, я зроблю їх білі як сніг"?..

— Тепер для мене ці слова — порожній звук.

¹  Сатир — у грецькій міфології сатири — лісові божества, супутники Діоніса; ледачі, хтиві, часто п'яні створіння.