ше на дитину, ніж на старого діда, а власне, і на дитину, і на діда воднораз.

"Чудові діаманти! До революції такі коштували б триста тисяч. Якої вони чистої води! Безперечно, з Індії — з Голконди або Вішапура. Та хіба ви знаєте їм ціну? Ні, ні, у всьому Парижі один Гобсек може їх оцінити. За Імперії, щоб виготовити ці прикраси на замовлення, зажадали б не менше двохсот тисяч. — Він сердито махнув рукою й провадив: — А нині діаманти з кожним днем падають у ціні. Після укладення миру Бразилія завалила ними ринок, хоч вони і не такі прозорі, як індійські. Та й жінки носять тепер діаманти лише на придворних балах. Ви, пані, буваєте при дворі? — Сердито кидаючи ці слова, він із невимовною втіхою роздивлявся камінці один по одному: — Ось цей без жодного ґанджу, — бурмотів він. — А на цьому цяточка. А отут тріщинка. А оцей бездоганний".

Його бліде обличчя було все освітлене переливчастими зблисками дорогоцінного каміння, і мені згадалися старі зеленаві дзеркала в провінційних готелях, тьмяне скло яких нічого не віддзеркалює, і зухвальцеві, що зважиться подивитись у них, показує обличчя людини, яка вмирає від апоплексичного удару.

"Ну, то як?" — спитав граф, ляснувши Гобсека по плечу.

Старий малюк здригнувся. Він відірвався від улюблених цяцьок, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову перетворився на лихваря — твердого, незворушного і холодного, як мармуровий стовп.

"Скільки вам треба?"

"Сто тисяч франків. На три роки", — відповів граф.

"Можна", — сказав Гобсек, відкривши скриньку з червоного дерева і діставши звідти свою найдорожчу коштовність — бездоганно точні терези.

Він зважив діаманти, визначаючи на око (і бозна-як) вагу оправи. Під час цієї операції обличчя лихваря виражало то радість, то незворушність. Я помітив, що графиня наче заціпеніла, поринувши в роздуми. Може, нарешті вона збагнула, в яку прірву скотилася? Може, в душі цієї жінки ще лишилася крихта совісті? І треба тільки докласти одне зусилля, простягти співчутливу руку, щоб урятувати її? Отож я спробував подати їй руку:

"Ці діаманти належать вам, пані?" — напрямки запитав я.

"Так, добродію", — відповіла вона, кинувши на мене погордливий погляд.