"Дякую, — відповів я. — У мене звичка снідати не раніше дванадцятої".

В цю мить у коридорі почулися чиїсь поквапні кроки. Хтось зупинився біля дверей Гобсекової кімнати й несамовито постукав у них. Лихвар виглянув у віконечко й відчинив двері. Увійшов чоловік років тридцяти п'яти, що, мабуть, здався Гобсекові сумирним, незважаючи на свій гнівний стук.

Вдягнений досить просто, гість скидався на покійного герцога Рішельє. Це був чоловік графині — ви, мабуть, зустрічалися з ним у світському товаристві. Він мав, вибачте мене за примітивний опис, вельможну поставу одного з тих державних діячів, які живуть у вашому кварталі.

"Добродію, — сказав він Гобсекові, до якого повернувся весь його спокій, — моя дружина щойно була у вас?"

"Можливо".

"Ви що, не розумієте мене?"

"Я не маю честі бути знайомим з вашою дружиною, — відповів лихвар. — Сьогодні вранці у мене побувало чимало люду: жінки, чоловіки, дівчата, схожі на молодиків, і молодики, схожі на дівчат. Мені, знаєте, важко..."

"Облиште ваші жарти, добродію. Я говорю про жінку, яка щойно вийшла від вас".

"Звідки ж мені знати, що це була ваша дружина? Я не мав приємності зустрічатися з вами".

"Помиляєтеся, пане Гобсек, — відказав граф з глибокою іронією. — Ми з вами вже зустрічались — у спальні моєї дружини. Ви приходили стягувати гроші за вексель, по якому вона ніяких грошей не отримувала".

"А це вже не моя справа докопуватись, якими цінностями їй відшкодували цю суму, — відповів Гобсек, кинувши на графа єхидний погляд. — Я дисконтував вексель, розраховуючись із одним своїм колегою. Крім того, ласкавий пане, — додав лихвар цілком незворушним голосом, неквапно засипавши в молоко каву, — дозвольте вам зауважити, що, наскільки я розумію, ви не маєте права читати мені нотацію в моєму власному домі. Я, пане, досяг повноліття ще в середині минулого сторіччя — у шістдесят першому році".

"Добродію, ви щойно купили в моєї дружини за надзвичайно низьку ціну діаманти, які їй не належать — це фамільні коштовності".