"Я не вважаю себе зобов'язаним втаємничувати вас у подробиці своїх ділових угод, але скажу вам, пане граф, що коли дружина взяла у вас без дозволу діаманти, вам слід попередити у письмовій формі всіх ювелірів, щоб їх не купували — вона могла продати їх частинами".

"Ви таки знаєте мою дружину!" — вигукнув граф.

"Припустімо".

"Як жінка заміжня вона в усьому залежить від чоловіка".

"Можливо".

"Вона не мала права розпоряджатися тими діамантами..."

"Цілком слушно".

"То як же, добродію?"

"А ось як, ласкавий пане. Я знаю вашу дружину, вона має підкорятися своєму чоловікові — згоден. І, мабуть, не тільки йому. Але ваших діамантів я не знаю. Якщо графиня підписує векселі, то, очевидно, вона може й укладати комерційні угоди, може десь купити діаманти або й продати їх за чиїмось дорученням. Таке буває".

"Прощайте, добродію! — вигукнув граф, блідий від гніву. — Існує суд!"

"Авжеж, існує".

"Оцей пан, — додав він, показуючи на мене, — був свідком продажу".

"Імовірно".

Граф рушив до виходу.

Бачачи, що справа повертає на серйозне, я вирішив утрутитись і спробувати помирити супротивників. "Графе, — сказав я, — ви маєте слушність, але й пан Гобсек ні в чому не залинив. Ви не зможете притягти його до суду, не приплутавши до справи й вашу дружину, а цей процес знеславить не тільки її. Я стряпчий і як особа службова, та й просто як людина порядна, вважаю за свій обов'язок підтвердити, що діаманти було продано в моїй присутності; але не думаю, щоб вам пощастило довести незаконність цієї операції та й установити, що продані діаманти належать вам, буде нелегко. По справедливості ви маєте слушність, але за буквою закону зазнаєте поразки. Пан Гобсек людина порядна і не стане заперечувати, що купив діаманти з великою вигодою для себе, а я за своїм обов'язком і за велінням совісті засвідчу це. Але якщо ви звернетесь у суд, шансів на успіх у вас мало. Тому я раджу вам піти на мирову з паном Гобсеком, який на суді легко доведе свою