Дулітл. Ага! Так значить, я п'яний! Я з глузду, значить, з'їхав! Так?! А скажіть-но ви мені, хто писав листа в Америку отому старому душогубцю, шо дав п'ять мільйонів на заснування по всьому світі товариствів моральних рехворм; та ше й просив, шоб ви універсальну мову йому придумали?

Хіґінс. Що?! Езра Д. Уоннафеллер? Так він же помер! (Заспокоївшись, знов сідає.)

Дулітл. Він собі помер. А я вліз у таку халепу! І все через вас, бо ви написали, шо, наскіки вам добре відомо, найоригінальніший мораліст в усій Англії це простий сміттяр Елфрід Дулітл.

Хіґінс. А-а-а-а! Справді, я пригадую, що після ваших відвідин я писав йому щось подібне. Але то був жарт.

Дулітл. Нічогенькі собі жартиі Ви вашими жартами хрест на мені поставили! Він же ж тіки того й ждав, шоб показать, які американці хороші. Шо вони, мовляв, не дивляця, хто з яко'о класу — хай ти ча'іть тричі бідняк, — а визнають і поважають людину тіки за її переваги. Отако, чорним по білому, в заповіті й стоїть. І через ваші дурні жарти він відписав мені половину акцій своєї Сирожу-вальної хвабрики на три тисячі річних — при умові, шо я шість раз на рік читатиму лекції в йо'о "Всесвітній лізі моральних рехворм", коли запросять.

Хіґінс. Чорт забирай! У-ухх! (Вмить веселішає.) Оце так новина]

Пікерінґ. Не хвилюйтесь, Дулітле. Вдруге вас не запросять.

Дулітл. Та хіба ж я за лекції?! Та для мене їм лекцію прочитать — раз плюнуть. Я такий, шо можу балакать, аж поки їм непереливки стане. А я ж зара' про шо - про то, шо мене в жинті-льмени пошили. Хто їх просив благородно'о з мене робить?! Жив собі — горя не знав, без нічийної ласки. Схочу — вициганю, бувало, пару грошей в яко'ось жинтільмена - от вроді вас. А тепер лихо та й годі! Зв'язаний по руках і ногах. І всі, кому заманеця, гроші з мене тягнуть. Адвокат мій ка'е: "Повезло ж вам!" А я до ньо'о: "Та ви шо?! - кажу, — це ви хоч'те ска'ать, шо вам повезло", — кажу. Коли я ше в бідняках ходив, смітя підбирав, найшли, бачте, у мене в хургончику дитячо'о возика. Довелось тоді мати діло з одним таким адвокатом. Так той не знав, як би мене бистріше спекаця. Те саме й з лікарями було. Тіки на ноги зведуся — вже не діждуть, шоб мене з ліжка та й на вулицю. Бо в мене ж тоді грошей ніяких не було!